 В проблематиці розвитку країни одними з основних моментів є : виховання і освіта молодого покоління і стан передових наукових технологій. Саме співвідношення цих понять вирішує майбутнє нації.
Деякі статистичні дані. Якщо уявити все населення Землі як селище з 1000 мешканцями, то в ній буде 350 осіб молодше 19 років, 60 чоловік доросліших за 65, 10 випускників університетів і коледжів і 335 безграмотних . В США було б 280 осіб молодше 19, 180 доросліших за 65, 360 випускників коледжів і університетів і 100-150 фактично безграмотних. В Японії било б 13,6% осіб молодше 19, 21% доросліших за 65, більше 65% випускників шкіл вступають до різних навчальних закладів. В Україні на 1000 мешканців припадає 230 осіб молодше 19, 212 чоловік доросліших 65, 245 осіб повною або неповною вищою освітою і менше 2-х неграмотних дорослих. Здавалося б, статистика освіти у нас подає надію. Але що ховається за цим ? Часто доводиться чути про сильну українську технічну школу , а саме про математиків та програмістів (про економістів, юристів, лікарів влада делікатно мовчить). Чому ж тоді робота офшорних програмістів та працівників служб підтримки Індії дає до 2-3% ВВП, а у нас про них майже не чути? Тому що у нас погано з іноземними мовами? Але про яку сучасну технічну освіту може іти мова, якщо студенти не можуть ознайомитися з новітніми технологіями? Побачити їх на власні очі можливості у них нема і, виходячи з бюджетів навчальних закладів, в найближчі роки не буде. Рідною мовою технічна література видається доволі обмеженими накладами та занадто малою номенклатурою. Одного студента попрохали в якості курсової роботи провести розрахунок міцності італьянського верстата. Він не знав, що писати: за існуючою в Україні довідниковою літературою неможливо, бо таких матеріалів немає... І про яку вищу освіту можна говорити, коли у більшості студентів нема середньої (якщо у класі сидить 30-40 голів, то це не заняття, а вакханалія). Звичайно є випускники спецшкіл і просто талановиті люди, але вони в меншості. А теперішня, ще радянська, модель освіти розрахована на навчання середнього студента. Та ж середній студент радянської епохи - не випускник школи: як правило люди того часу вступали у вузи через рік наполегливої підготовки після школи або після технікуму/армії. Але й це ще не все. Тільки 30% часу проведеного у вузі студент вивчає спеціальність. Що залишається - "соціально необхідні предмети" (кому необхідні???) і фундаментальні науки (знову ж таки, як навчити вирішувати диференційні рівняння , не вміючи вирішувати лінійні?). І навіть кінцеві 30% часу у викладачів досить обмежене поле для маневру: вони повністю пов'язані бюрократизмом, нормативами та доволі убогою матеріальною базою. Здавалось б, поява ПК повинна скоротити час, що йде на звітність. Але сталося протилежне: міністерство вимагає тільки папір, і постійно підвищує вимоги щодо його оформлення, в цілому ж кількість паперу на одного викладача постійно росте. Часто можна почути про хабарництво у вищий школі. Але мало хто з пересічних громадян усвідомлює, що за нинішньою, плановою системою, поганий той педагог, який "завалив" більше 1-2 студентів в групі. А як же йому ставити заліки? За якими критеріями? До сих пір ходять легенди про одного Одеського ректора, який на початку вересня наказав ставити студентам ті оцінки, на які вони заслуговують. А через пару місяців зібрав викладачів : "Вы что ... мы же так лишимся 25% студентов уже в этом семестре. Нас таки закроют... В Японії кожна кафедра може відмінити будь яке нововведення керівництва (від ректора до міністра освіти). До того ж 80% студентів навчаються в приватних вузах. В США всі питання вузів вирішує рада цього закладу (засновники - приватні особи, громадські організації, випускники), а не департамент освіти. Наше міністерство вважає навпаки: чим все більш уніфіковано, тим краще. І не втомлюється повторювати, що наша система освіти НАЙКРАЩА. Але чому х тоді наші студенти хочуть вчитися в Штатах та ЄС, а звідти до нас ніхто не поспішає. Існують, звичайно, видатні люди - та ж талантами нашу країну Бог ніколи не ображав. Безумовно можливо заперечувати, говорити, що наші вузи не готові до свободи. Вони, мовляв, і ті гроші, що мають - розкрадають (а державні органи ні?). Але сама відсутність різниці між навчальними закладами унеможливлює порівняння якості освіти, і як наслідок, веде до окостеніння та формалізації процесу. Хто ж, як не вузи, повинні бути зацікавленні у підвищенні якості наданих послуг? Не контролюючі ж органи! Поміж тим, досвід останніх 50 років доводить, що економічний прорив можливий там, де багато молодих і технічно грамотних людей. Ні того, ні другого. Чи не час схаменутись? І.А. Артюшенко Б.А. Артюшенко |
