Нещодавно минуло 65 років з того дня як відома українська поетеса Олена Теліга загинула від рук німецьких катів. В київській вязниці гестапо вона залишила в одній з кімнат надпис : "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга". Зверху - намальований тризуб... Вона не боялася смерті, не боябоялася тортур, - навіть в останні години життя, викарбовуючи на стіні герб України вона думала про неї, про свою багатостраждальну Батьківщину.

Ким же була Олена Теліга? Яким був її життєвий шлях? Яку творчу спадщину залишила вона? Спробуємо дуже стисло відповісти на ці питання.

Народилася Олена Шовгеніва (дівоче прізвище) 21 липня 1907 року в Петербурзі в інтелігентній родині сімї вихідців з України. Батько - Іван Шовгенів - походив зі Слобожанщини (Харківщини), був чи не найзначнішим інженером-гідротехніком в Росії того часу. Мати, - Лідія Шовгеніва - була родом з Поділля. Походила з сім'ї священника.

Безтурботно минули перші роки дитинства. Щоліта маленька Оленка їздила на Кавказ, в Карпати, в Фінляндію. Бездоганно знала французьку та німецьку мову... От тільки з українською були прблеми... Справа в тому, що батьки вирішили виховувати дітей "по-російськи", хоча між собою й надалі спілкувались на рідній мові. Результатом йього стало повне зросійщення одного з старших братів Олени - Сергія. Він вважав себе чистим росіянином, хоча і симпатизував українській культурі (навіть в майбутньому перекладав вірші Ольжича на російьку). З часом такі розходження в "національності" стали причиною розриву їхніх стосунків.

В 1917 році сім'я Шевгенівих, як і значна частина тодішньої інтелігенції, переїжджає з бурхливого Петербургу до більш спокійного Києва. Батько Олени стає професором Київської політехніки, міністром уряду УНР. Сама Олена вступила до гімназії Дучинської.

В цей час Київ стає центром національного піднесення. На вулицях майоріють синьо-жовті прапори, українські солдати радісно маршерують і співають "Запорізький марш", кияни перестають встидатися української мови. Олені дуже запамятались два моменти з тих подій, які відбились в її свідомості на все життя.

Одного дня Шовгенівих в квартиру завітав князь Трубєцкой, що повертався з фронту... Він був дуже втомлений і засмучений. Крізь сльози він говорив: "Три роки тому, це було російське місто, а тепер українське. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу Україну. Де ж Росія?"

Мати Олени пояснила князю, що Росію слід шукати на північ від Курська і, взагалі, прочитала йому цілу лекцію з історії України. Сказане дуже вразило Оленку. Їй раптом захотілося також стати справжньою українкою, єдине, що її пригнічувало - це погане володіння українською мовою.

Незабаром стався ще один цікавий випадок. На вулиці зустрівся їй кіннотчик українського війська, що радо повідомляв оточуючих : "Наконєц опять бйом русскіх!" Цей образ сильного, мужнього лицаря, який ще не вивчив рідної мови, але вже готовий йти в бій за Батьківщину назавжди запамятався Олені.

На жаль, українцям не вдалося тоді утримати незалежності. З приходом банд Муравйова з міста евакуюється уряд УНР, а разом з ним і Іван Шовгенів.

Більшовицька влада запамяталась Олені бідністю, злиднями, постійними переслідуваннями і звинуваченнями у петлюрівщині її матері. Залишатися надалі в Києві ставало небезпечно, тому в 1923 році Олена з мамою тікають за кордон. На самому кордоні радянські пограничники поранили Олену, але, на щастя, поранення виявилось не важким.

В 1924 році родина Шовгенівих переїжджає в Подєбради(Чехословаччина) - один з найчисленніших україських еміграційних центрів. Там батька Олени обирають ректором Української Академії.

Сама Олена Шовгеніва після закінчення матуральних курсів у 1925 вступає на історично-філологічний відділ Українського Педагогічного Інституту в Празі. Те, якою тоді була Олена, можуть засвідчити слова її учасниці Бачинської-Донцової :"Олена Теліга була чарівна жінка,повна індивідуальної жіночої принади. Говорила глибоким альтовим голосом і сміялася часто закотисто. Мала рівний ніс, виразні уста й живі очі, що вміли кидати блискавиці. Була вище середнього зросту, шатенка, рівномірної будови і пристрастно любила танці."Сьогодні кожний крок - хотів би бути вальсом"... а в життя вона входила, "як в безжурний танок". Вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою. Була відважна й одверто висловлювала свої думки. Любила жартувати і вміла яскраво висловлювати свої погляди на людей, не раз не без злоби. Розсипала свою зайвину перлисто : комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх".

Володіючи гарною вродою і будучи донькою ректора, Олена користувался великою популярністю у хлопців. Знаючи, що їй легше спілкуватись на російській вони часто також переходили на російську. Це дуже дратувало молоду поетесу. В хлопцях вона цінувала патріотизм і принциповість. Саме таким був Михайло Теліга - майбутній чоловік Олени Шовгенівої. Студент лісового відділу, старшина української армії, бандурист і співак - він походив  з давнього козацького роду на Кубані. Його батько був отаманом Охтирської станиці.

В цей час вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками "празької школи". Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв'язків із українськими "пражанами", яких у 30-ті роки ще називали вісниківською квадригою". У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної "нудоти життя", її погляд знаходить "у тьмі глибокійБлискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій".

Власне, на ці роки припадає найбільш активна творча робота Теліги.І її роботи зовсім не були суто жіночою лірикою ( хоча романтичні мотиви не були їй чужими).  Палкі вірші, глибокі публіцистичні твори змушували її сучасників задуматись над  важливими політичними та історичними питаннями. Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, - то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша "Поворот":

Заметемо вогнем любови межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Головна мета, що її ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті "Партачі життя". В 1939 році вступила в Організацію Українських Нацоналістів.

Розкол ОУН, що стався 1940p. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня - вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила "Спілку письменників", переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагування додатку "Література і мистецтво" при газеті "Українське слово" і готує його під свіжою, бойовою назвою "Літаври". Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: "Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували". Пiсля арешту редакцiї "Українського слова" О. Телiга не брала до уваги постанов нiмецької влади. Iгнорувала вказiвки нiмцiв зухвало i принципово. На що сподiвалася вона? "Лiтаври" заборонили. 7 лютого 1942р. почалися арешти. Друзi її попереджали, що гестапо готує засiдку на вул. Трьохсвятительськiй, де розмiщувалася Спiлка. Але вона знала на що iде, тiкати не збиралася. У приватнiй розмовi з М.Михалевичем вперто пiдкреслила: "Ще раз iз Києва на емiграцiю не поїду ! Не можу...

О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: "Я з Києва вдруге не поїду". Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.

За даними iсторикiв, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно у Бабиному Яру разом з чоловiком та соратниками.

Роман Павлів