Весь час нам нагадують про братні стосунки з північним сусідом - Московщиною. І ніхто не хоче аналізувати події 350-річної давнини, які поділися на два етапи : перший - царський і другий - радянський. І обидва по своїй суті імперські.

В першому вилазять, як шило з мішка, події, які ні в якому разі не забутні. Це і знищення Чигирина через півтора місяця після Переяславської зради, це і знищення Батурина ( через 50 років після Чигирина). Потім знищення Запорізької Січі, яке зараз окупанти в місті Запоріжжі святкують як "свято міста". Ганьба!

Братські стосунки несуть несуть в собі, мабуть, і 173 заборони української мови, виданих в різних формах за часів царської Росії...При цьому мене найбільше вразила остання заборона, видана Миколою другим в 1915 році. Йшла війна, всілякі негаразди пов'язані з нею, а тут братам приспічило проявити свою "братську" ворожість до "братнього" народу.

Ні, не було "братніх" стосунків ні під час царату, ні коли прийшли до влади поборники за "счастье народноє"! Про ненависть більшовиків до інородців і, перш за все, до українців не буду нагадувати, - це всім відомо, у кого очі і вуха на місці.

Наведу тільки один приклад. Був 1923-24 рік, коли постало питання державності і національних проблем. На Україні, дехто із керівників ( а вони зазвичай були не українського походження - українофоби) почали обурюватися і намагатися знищити українську мову і культуру, бо ж загарбники не звикли користуватися мовою підкореного народу - це історично відомо. І тоді на Україну був посланий із Москви Луначарський з інспекційною метою. Він ознайомився зі станом справ і на звітному засіданні сказав : "Кому не подобаються порядки на Україні, будь-ласка, можуть їхати на схід, за Волгу, Урал, - там простору і роботи на всіх вистачить!". Цей вислів Луначарського і зараз актуальний. А найбільш актуальним на Україні є питання відновлення української мови і культури.

А противники цього - окупанти і їх поплічники хохлуї ( які дуже звикли до життя під окупацією) хай не 370 років і не 173 заборони, а хоча б одне покоління відчують на собі все те, чим нас частували... А якщо не подобається, то їм є куди подітися, ми їх на Україні за штани не тримаємо. І при цьому хай пам'ятають, що Білгородщина, Воронежчина, Ростов-на-Дону, Кубань - це українські землі, як і Придністров'я... Це я про те, що нехай не зазіхають по-братськи на українську цілісність. А якщо живуть на Україні, - то хай сповідують її закони, поважають мову і культуру. І не забувають своє ж прислів'я : " В чужой монастырь со своим устав не суйся"... То й буде у нас тоді лад і взаєморозуміння.

Не останню справу відіграє і церква. Її теж називають "братською".Боронь нас господи від такого братства, а з ворогами ми якось і самі впораємося.

Ну, добре, це - емоції, а тут треба розібратися грунтовно. Братні стосунки, - це добре. Пошукаємо їх...

Московський патріархат весь час бідкався, щоб ми на Україні не були обійдені увагою православ'я. Це добре. При цьому наголошувалось на канонічність. Прбачте. Я не був свідком цих подій - це історія, яка відома всьому світу : Хрещення на Дніпрі коло Києва провів князь Володимир в кінці першого тисячоліття. Москва тоді ще не існувала. І тільки тоді, коли по-братерськи наш північний сусіда почав загарбання України, починаючи з руйнівних бандитських набігів Долгорукова, Боголюбського і інших напів-татар, монгольських зайд-окупантів, Московська православна церква швидко відправила делегацію попів в Візантію і там за хабарі отоварилась канонічністю. Ось така канонічність московського патріархату, і така дійсна канонічність київського.

Та ж коли київський патріархат, заявив про свою спроможність, то ви тоді по-братськи і давайте йому працювати, служити на добру славу православ'я, а не заважати, створювати перешкоди... Але на сьогодні ситуація якраз така, що чим більше успіхів в церкві Київського патріархату, тим шаленіший прямо таки осатанілий супротив братського московського патріархату.

Зараз Запоріжжя, і місто, і область як проказою обсіяно церквами московського патріархату. Шановні окупанти, може вже досить? Це вже має вигляд не братсва, а суцільного поневолення.

І  моя думка, що дійсно добросусідські (братерські) стосунки у нас з Росією будуть тільки тоді, коли Росія нарешті визнає нашу дійсну незалежність і буде дійсно ставитися до України як до суверенної держави, без візитів Лужкових або ж іще якихось рекетирів-попихувачів. Ну а кацапське окупаційне насіння в Україні, нарешті перестане грати активно свою роль "п'ятої колони". Тільки взаємоповага є приводом до добросусідських стосунків. Але цього можна досягти тільки на високому державному рівні : Рада, Президент, Уряд. Це те чого в нас на Україні майже нема на цей час.

Олександр Бойченко