Події довкола "Музею совєтської окупації" в Києві 7 червня 2007 року зайвий раз підтверджують, що частина громадян України все ще мислить категоріями сталінізму ("кто нє с намі, тот протів нас"), не визнаючи очевидного факту геноциду українців під час Голодомору, далі заперечуючи масові розстріли української інтелігенції на Соловках, у Биківні, в Сандормосі, у Вінниці, в тюрмах Львова, Луцька, Ковеля й інших міст Західної України на початку війни...

Ці люди, як і більшість громадян сучасної Російської Федерації, досі живуть у державі, якої не існує, - в СРСР.

Промовистий приклад, який підтверджує сказане. Віднедавна в Запоріжжі на боковому фасаді центрального універмагу "Україна" з'явився біґборд із зображенням Сталіна в парі з Жуковим. На плакаті підпис: "Да здравствует наша великая родина!" (мається на увазі СРСР), збоку якийсь віршик і дата "9 мая". Наразі це поки що скромна та закамуфльована спроба реабілітації особи Сталіна у вигляді вітання з перемогою в Другій світовій війні. Але ця спроба виразно демонструє сучасну політичну тенденцію, яка в Україні поступово починає набувати дедалі помітніших обрисів у зв'язку з приходом до влади коаліції у складі Партії регіонів, Компартії та Соцпартії. Востаннє спроба реабілітації сталінізму була 1984 року в часи владарювання "вірного брєжнєвця" Костянтина Черненка, коли під приводом підготовки до вшанування 40-ї річниці перемоги влада своїми указами перейменувала вулиці в багатьох містах України і СРСР на вулиці "Героїв Сталінграда". Тоді ж, 1984-1985 років, з'явилася мода причіплювати портрети Сталіна на лобовому склі вантажівок. Ґорбачовська перебудова поклала край реваншистським планам неосталіністів. У 1987-1991 рр. було відкрито чимало архівів, оприлюднено багато документів, написано тисячі аргументованих, більш ніж переконливих статей, котрі розвінчували сталінізм. Відтак близько двадцяти років ніхто не наважувався згадувати ім'я тирана позитивно.

І ось уперше за ці роки в Запоріжжі в найлюднішому місці з'явився величезний портрет Сталіна. До речі, не анонімний, а з підписом: "Істеблішмент". Це запорізька газета, заснована 2004 року напередодні сумнозвісних президентських виборів.

Тож коли голова Державного комітету архівів України, екс-народний депутат від КПУ Ольга Ґінзбург заявляє, що слід засекретити документи, які стосуються комуністичних репресій, починаєш розуміти, що історія так нічому й не навчила комуністів. "Каму ета нада? Маєму пакалєнію ета нє нада. Какому пакалєнію нада расказивать а камуністечєскай акупациі?" - нічтоже сумняшеся висловила свою позицію таваріщ Ґінзбург щодо відкриття Музею совєтської окупації.

Пояснення цій безкомпромісності вкрай банальне. Страх рухає такими людьми (про большевицьких катів зараз не йдеться, це окрема тема), які були й залишилися маленькими гвинтиками антилюдської комуністичної системи, від усвідомлення того, що кращі роки прожито намарне в обстоюванні та поширенні страхітливих, антигуманних принципів марксизму-лєнінізму-сталінізму...

Але не від цього прикро. Прикро і страшно насамперед від того, що державні посади й досі займають ТАКІ люди, які всіляко перешкоджають громадянам України знати Правду про минуле.

Олег Романчук

ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА