МЕНТАЛЬНА МАСТУРБАЦІЯ

ЯК ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ КОМПЛЕКСУ МЕНШОВАРТОСТІ

Цей допис про психічну ущербність речників українофобства, про сублімацію як наслідок асоціальнсті ущербних людей, про війну з вітряками як прояв такої сублімації, а також про мазохізм після фіаско у війні з вітряками.

Ментальною мастурбацією я називаю сцену з кінофільму "Мовчання ягнят", у якій Баффало Білл, стоячи перед дзеркалом у жіночому одязі та стиснутим між ногами своїм статевим органом, каже до себе: "fuck me"...

...Знищено гранітну дошку "української сектантської церкви",... замість "символу українських колаборантів - жовто-блакитного прапора" над горою Говерла майорить стяг "Євразійського Союзу Молоді",... гору Говерла "перейменовано на пік Сталіна",... замість "лімітрофного утворення" буде збудовано Велику Україну в складі Євразійської Імперії...

Це витяги з повідомлення ЄСМ про акцію, проведену його активістами, на горі Говерла в середині жовтня.

у меня желание скромное: хочу услышать скрип хохлятских зубов, и увидеть как они их сотрут в порошек в бессильной злобе. хочу, чтоб из севаса изчез, как поганый сон, весь ж\б-ый бандеровский бред. хочу, чтоб мой сын, когда будет принимать присягу, целовал флаг, а не фашистко- бандитский символ. хочу, чтоб потомки мои гордились своей историей, а не заучивали фантастические сказания сумашедшего. продолжать можно безконечно... и ни одного хочу в пользу бандеровского полотнища.

А це цитата одного з численних постів на Севастопольському форумі, надрукована мною без збереження структури тексту, натомість з усією пунктуацією та помилками.

Отже, спочатку про ущербність...

Зміст наведених вище повідомлень нагадує мені репліки шестирічного хлопчика, який в амплуа Спайдермена взяв на себе відповідальність за долю Всесвіту і, перебуваючи в уявному оточенні ворогів, намагається здолати ефемерні, тільки йому відомі темні сили. З однією істотною різницею: у хлопчика так проходить один з етапів дорослішання, у авторів повідомлень у такий спосіб, імовірно, проявилися перенесені в минулому психічна травма і, як наслідок, болюча асоціальність.

Якщо дорослішання пройшло в умовах браку вітамінів та необхідних мінералів, організм приречений на перманентну хворобливість. На те саме приречений він у разі, якщо становлення особистості відбувається в атмосфері духовного вакууму, апріорного невдоволення та безсилої заздрості.

Банальна істина: першопричини набутої хворобливості слід шукати в середовищі, в якому зростали та продовжують зростати українофоби. При чому принципово не є важливим, де саме це відбувається: в Російській Федерації, чи в Севастополі. Російська Федерація, знаходячись у полоні створеної Пітром Пєрвим експансієцентричної моделі розвитку держави, самим цим фактом невимушено нав'язує своїм громадянам почуття ущербності. Причиною цього почуття є три чинники російської державної ідеологічної доктрини:

- пансовєтський міф про те, що "всє ми рускії";

- ігнорування об'єктивно сформованої презумпції того, що "все найкраще було створене за совєтських часів, і ліпше вже ніколи не буде";

- культивація "споживальницького суспільства", як останнього важелю впливу на постсовєтських теренах.

Саме ці три чинники створили атмосферу, яка з перших секунд дозрівання психіки та соціалізації особи нищить паростки самодостатності нового росіянина.

Громадяни Російської Федерації, які пережили розпад Совєтського Союзу в дозрілому, але відносно молодому віці, живуть постійною ностальгією за втраченим. Панівна ідея про те, що всі народи Совєтського Союзу є "рускімі" і повинні жити в одній державі, зненацька дуже боляче вдарила по самолюбству росіян, адже вони втратили те, що без тіні сумніву вважали своїм. Росіяни дотепер так і не збагнули, як колишні "сестри та брати" могли так підступно зрадити, залишивши їх на самоті із совєтським минулим у суцільному вакуумі цінностей на заміну совку. Можу припустити (без будь-яких додаткових асоціацій), що схожі відчуття переживає домашня тварина, яку кидає напризволяще господар,... і це, без іронії, справді дуже боляче й прикро. Пафос ситуації в тому, що росіяни ні для кого ніколи братами чи сестрами не були, всі просто добрих 70 з гаком років сумлінно мовчали, чекаючи на момент. Міф про "їдіний рускій народ" більшою мірою подіяв як раз не на того, на кого він був розрахований, а на правонаступників тих, хто його створив. Міф виявився настільки цупким до російського світосприйняття, що розгвинтити його, оговтуючись від постсовєтського хаосу, Російська Федерація дотепер не в змозі. І почуття втраченого як невидимий хробак надалі точить нервові клітини пересічного адепта совєтської міфології.

Найбільшою мірою почуття втраченого стосується тих, хто на початку 90-х минулого століття не знайшов свого місця в державі з новітнім ладом. Опинившись на узбіччі, а то й у кюветі, аутсайдери не спромоглися дати собі раду в обороні від наступу жорстокої системи. Це змусило їх звернутися до християнської моралі: якщо ненависть до системи безперспективна - систему слід полюбити. Так у Російській Федерації з комуністів-атеїстів постали квазіхристияни-конформісти, прихильні до совка, але й лояльні до новітніх умов буття, які ж бо не годен побороти, до яких бо так важко долучитися. Християнами вони так і не стали, бо комунізм сумлінно й назавжди витиснув притаманну канонічному православ'ю набожність (втім, якщо хтось бачив двадцятирічного росіянина, який біля кожної церкви щоразу щиро та безупинно хреститься, як це скрізь можна бачити на Галичині, - обов'язково повідомте), штучно набути її неможливо, натомість можна чудово імітувати, відвідуючи церкву лишень тоді, коли в Бога треба щось попросити.

На руїнах совка у "рускава чілавєка" не знайшлося "матеріалу" (в першу чергу генетичного та історико-культурного) для вироблення нових життєвих обріїв. Такий "матеріал" довелося буквально по шматках збирати з "умовно позитивного совєтського" і "номінально позитивного, але невідомого й не випробуваного чужого"... і жодного патичка свого, рідного. Результати пошуку "свого" зводилися до натхненних спроб фанатичної віри (виглядало навіть по-справжньому: темні часи бездуховності змінюються поверненням до церкви), однак у спробах цих дуже яскраво простежувалася штучність... імітація. Коли ж пошук зазнав фіаско, довелося опановувати йогу, бразильські серіали... Передивляючись сучасне російське кіно важко однозначно сказати, хто тримає першість у просуванні американської кінематографічної традиції: самі американці чи росіяни.

До всього цього залишилося додати болюче усвідомлення того, що "брати та сестри - зрадники", терплячи подекуди набагато більші соціально-економічні негаразди, ніж росіянин, спромоглися в таємних глибинах пам'яті відшукати той заповітний "матеріал" для відродження...

Це типова практика "втрачених поколінь", що народжувалися та жили в епохи радикальних змін, яка притаманна багатьом цивілізаціям і часовим періодам. Однак не ці покоління є умовним героєм допису. Вони, несучи почуття зради, втрати, спустошення, знецінення всього того, чим жили, так чи інакше не є ущербними. Бо свого часу їм таки довелося скуштувати смак самодостатності: совєтська система, перетворивши їх на аморфну масу, спромоглася мінімізувати їхні потреби до рівня їжі, житла, одягу, гарантованої роботи та хибного відчуття безпеки (бо таке відчуття було засноване на інформаційному вакуумі), а потім ті самі потреби задовольнити. І їм було досить для щастя...

Героями допису є "рускіє", які вже не встигли відчути смаку довершеного совєтського життя, й змушені були зростати в атмосфері іманентних протиріч, дозрівати на знецінених стереотипах і догмах. А Російська Федерація замість того, щоб принаймні віддати долю молодого покоління в їхні власні руки, сумлінно сховала від них змінений навколишній світ за кінськими шорами...

Найвище державне керівництво Російської Федерації принаймні могло припустити, чим окупована суспільна свідомість громадян на початку 90-х минулого століття. Так само у держави були важелі її скорегувати (за совєтських часів це робилося з неймовірним успіхом). Однак Російська Федерація обміняла свою мовчазну згоду на ренесанс совка у всьому своєму розмаїтті проявів на лояльність населення до всіх негараздів посткомуністичної реальності.

На цьому тлі російське суспільство генерувало й стрімко поширило думку, про те, що добробут населення сягнув свого апогею за часів совєтського ладу й, імовірно, ніколи цієї крапки не досягне вдруге. З цієї позиції миттєво було виправдано абсолютно все, що армією сателітів супроводжувало уявне благополуччя, з терором і репресіями включно. Стали лунати гасла на кшталт "назад би Сталіна", совєтське минуле стало взірцем турботи про людину.

Згодом Російська Федерація чудесним чином використала те, на що колись закрила очі.

Усвідомлюючи втрачання контролю над постсовєтським простором, Російська Федерація опинилася перед кризою експансії. Її зазіхання дивним чином не досягали бажаного успіху, коефіцієнт корисної дії російських можновладців у відповідній царині був безпрецедентно низьким. Разом з цим завдяки титанічним зусиллям у галузі тотального розпродажу стратегічних ресурсів перед Російською Федерацією зажеврів промінь у кінці тунелю "посткомуністичного хаосу". Держава обміняла свої скарби на гроші, роздала їх населенню, і, не дивлячись на пропорційне зростання вартості життя, на весь світ заявила: рівень життя росіянина сягнув рівня життя європейця. В обґрунтування було наведено розмір заробітних плат.

Усвідомлюючи, що завоювати прихильність населення колишніх совєтських республік у інший спосіб не вдасться, Російська Федерація почала піарити на постсовєтських теренах добробут свого населення.

П'ята колона" російських спецслужб блискуче стала просувати ідею "покращення життя вже сьогодні" за рахунок підняття розміру пенсій та зарплат, підвищення рівня соціальних гарантій і т. ін. Не варто, на мій погляд, у межах цього допису аналізувати зміст цих гасел, бо цікавим є самий факт: на противагу національному відродженню Українця, яке, треба визнати, все ж таки відбувається, хоч і повільно (далі про це буде), Російська Федерація пропонує останній козир - "споживальницький світогляд". "Шлункове мислення" з незмінними атрибутами на кшталт "дайош калбасу па 20 капєїк" завжди було притаманне совку і, як я вже казав, через брак іншого, було успадковане новим росіянином.

Російська Федерація, знаючи про ієрархію потреб нормальної людини і через це усвідомлюючи, що зрощує на своїх теренах ніщо інше, ніж біомасу, поклала цей неприємний факт (адже те, чого не бачить біомаса, як на долоні подано на позір світовому інтелекту) на вівтар експансії. Слід визнати, що ставка на поширення "споживальницького світогляду" з боку Російської Федерації є цілком обґрунтованою: експеримент на власному населенні отримав блискучий успіх, а соціально-економічне підґрунтя в інших постсовєтських країнах давало неабиякі приводи для оптимізму.

І ось поразка: на вимучених позачергових виборах в Україні, напередодні чергових виборів у Російській Федерації Українець впевнено заявив, що краще буде жити з власним лайном, але залишаючись Українцем, замість пропонованого ситого життя худоби. Долю ситої худоби обирає дедалі менша кількість населення (можна проаналізувати результати всіх виборів з 2004 р. по 2007 р.). І головне, що мова зараз йде не про політичні сили, які, крім однієї, нічим не відрізняються. Мова - про ті маскарадні костюми, які кожна з сил на себе натягла, - зрештою голосують саме за зовнішнім виглядом.

У Російській Федерації, де й надалі "народ і партія" залишаються "їдінимі", дуже легко за поведінкою населення визначити "таємний" зміст кожного державного вчинку, і навпаки спрогнозувати поведінку населення, спровоковану державними подіями. Тому такою вже є доля "рускіх" - перебирати на себе всі негативні наслідки провальних ініціатив державного керівництва.

Рускій" із совєтським минулим, який ніколи це минуле не бачив і не знає, як смакує ковбаса за 20 копійок, змушений апріорі вірити в те, що справді "добрі то були совєтські часи".

Його компанії ввічливо, але наполегливо хочуть позбутися ті, кого він щиро вважає такими самими "рускімі". Наостанок йому неоднозначно пропонують бути месією "шлункового мислення", і він змушений це робити, хоча в глибині душі мріє осягти ті цінності, якими живуть об'єкти його пропаганди. І, не осягнувши, звертає всю свою лють і ненависть до непізнаного.

Я казав, що для визначення причин ущербності немає особливого значення, де зростали українофоби, - у Російській Федерації чи в Севастополі. Не менш прозаїчна ситуація, ніж притаманна постсовєтській Російській Федерації, складається з українофобами в Україні.

Справа в тому, що деякі (не всі!) жителі України, переважно Криму і особливо Севастополя, заздалегідь свідомо себе поставили в становище ізгоїв. Вони самі побудували умовний бар'єр між собою і українцями. Аналогічним чином чернець, приймаючи постриг, дає обітницю ніколи більше не мати стосунків із зовнішнім світом. Про доцільність таких вчинків можна сперечатися, але факт залишається незмінним: свідоме прагнення резервації за формою та змістом дуже сильно нагадує мазохізм, а на тих, хто цього прагне, чекає якщо не доля мормонів, то принаймні доля індіанців.

Екстериторіальна резервація неодмінно спричиняє асоціальність: весь навколишній світ сприймається через призму власноруч створених квазіпринципів. Чернець-українофоб змушений постійно як антивірусна програма сканувати навколишнє середовище на предмет наявності в ньому флюїдів, несумісних з його квазіпринципами, простіше кажучи, атрибутів українськості. Позаяк атрибутів українськості в навколишньому середовищі більш ніж достатньо (як і в будь-якій іншій країні - атрибутів її державності), така особа змушена постійно генерувати антитіла, необхідні та достатні для відновлення власної внутрішньої гармонії. І якби була можливість завжди і вчасно ці антитіла застосувати, у дописі можна було б поставити крапку, обмежившись визначенням причин ущербності.

Кожному з нас підчас не вдається висловити своє негативне ставлення до того, що хвилює, внаслідок чого виникає почуття внутрішньої дисгармонії. Кажуть, негативну енергію не варто тримати всередині, тим більше накопичувати. Однак саме це відбувається з українофобами: різні обставини (страх залишитися незрозумілим, незручність перед співрозмовниками, страх почути у відповідь від опонента більш вагомі аргументи, врешті-решт, страх за своє майбутнє) змушують їх здебільшого тримати в собі накопичені думки, які п'явкою в'їдаються в нервові клітини, отруюючи буденну свідомість, зрештою особа починає і закінчує свій день з цими думками.

Ситуація має два наслідки: прагнення до формування гетто (оскільки місцева громада навіть у Севастополі, як правило, аморфна й байдужа до радикальних проявів українофобства) та пошук цільової аудиторії для висловлення накопичених думок. Особа сідає за комп'ютер, знаходить на форумах таких самих ущербних однодумців, які, ховаючись від реальної буденності, занурюються в надра мережі, й вигадує собі абстрактний світ "Євразійської Імперії" з власними героями та чудовиськами в особі Малоросії з її "сукропамі" та "бандерлогамі". Незадіяна потенціальна енергія сублімується на збочену творчість - так набувається "синтетичне" щастя.

Вважається, що сублімується виключно невикористана сексуальна енергія... Важко говорити про наявність чи відсутність сексуальних проблем мешканців мережевих гетто. Однак, якщо взяти до уваги час, який вони витрачають для ведення своїх "священних війн" у мережі, цілком можна припустити, що на особисте життя часу не залишається. Я зрідка відвідую форуми різної спрямованості, у т. ч. й українофобські. Але дивним чином у ті поодинокі випадки моєї присутності на них я зустрічаю одних і тих самих відвідувачів. Гадаю, про звичайний збіг мова йти не може. При чому, що цікаво, "прайм-тайм" (вечори вихідних днів), який можна використати з користю для особистого життя, вирізняється найбільшою присутністю відвідувачів. Факт говорить сам за себе...

Як би там не було, однак заслуговує на увагу думка про те, що прагнення людини до спілкування є прихованим прагненням відновити свою самодостатність. Витрачання на спілкування забагато часу може свідчити про наявність певних комплексів, заниженої самооцінки тощо. Витрачання забагато часу на спілкування в мережі може говорити про наявність проблем зі спілкуванням у реальному світі.

Зазвичай енергія афективних потягів використовується у творчості.

Проявом творчої діяльності українофобів є війни з вітряками.

Я недарма, говорячи про сублімацію, посилався виключно на форуми. Справа в тому, що діяльність українофобів виражена виключно в мережі, й ніде не об'єктивізована, як би ЗМІ не хотіли нам нав'язати протилежне. Ті, чи не єдині випадки на зразок Говерли все одно набувають ознак події лише після роздмухування теми в Інтернеті. Безумовно, прикрим (не більше того) є випадок з Говерлою, однак... По-перше, росіяни готуються до виборів... Хто пам'ятає події навколо о. Тузла, тому зрозуміло, що бої молодих когутів-дуполизів є характерною рисою російської передвиборчої кампанії, метою якої є заробляння бонусів в очах дядька Путіна. По-друге, свідомій частині населення зрозуміло, що злочин був вчинений "нашими", тобто громадянами України, хоч і на замовлення. Показовою в цьому контексті була інформація про те, що, мовляв, Корчинський після подій на Говерлі припинив зв'язки з ЄСМ. Дитинка, поцупивши шоколадну цукерку, все одно, дивлячись щирими очима, каже "то не я", хоча її підступно видають залишки шоколаду на губах. По-третє, варто визначити, чого досягнули українофоби акцією на Говерлі. Дати відповідь на це питання я не можу, оскільки не бачу скільки-небудь значущих наслідків. У мене особисто тризуб набитий на серці, його не зірвеш, не зітреш, не зламаєш, він не зникне навіть після моєї смерті - лишень перетвориться на землю, коли тіло повністю стліє. Саме тому, мені здається, що значущість акції дещо перебільшено, хоча, безумовно, має рацію й А. Іллєнко, розцінюючи її як виклик.

Чому не об'єктивізована діяльність українофобів? Тому що ніхто з них не готовий боронити свої цінності й зазнати ушкоджень, фізичних чи моральних, у дискусії з опонентами. Хто-небудь бачив бодай кількох молодиків на українофобських заходах (скажімо, 4 чи 7 листопада)? Публіка прогнозовано незмінна: пенсіонери. Звісно, легко сидіти перед комп'ютером і займатися мастурбацією (а хоча б і ментальною), маючи на робочому столі фотографію новоствореної в Одесі Їкатіріни Втарой. А от вийти і захистити цю "цінність" від фашистів-бандерівців ніхто не наважується. Чому? Бо не впевнені, що вона для них становить цінність. А на форумах писати можна що завгодно, так само, як виводити на мітинги своїх дідів-прадідів, спостерігаючи все це з екранів і змагаючись зі своїми однодумцями, хто кращій українофоб... Війна з вітряками..., при чому вітряки, як би парадоксально це не виглядало, перемагають...

Своєрідною оборонною тактикою у цій війні можна вважати те, що у мене жодного разу не вдалося конструктивно подискутувати з відвідувачами українофобських форумів. Після опублікування своєї статті "Московські міфи або Реквієм по Росії" мене прогнозовано забанили, а за два дні, коли адміністрація її прочитала до кінця (вона була чималою), статтю просто видалили. Що ж, правила є правила, тому я особливо не нарікаю. Ситуація просто зайвий раз підтверджує узагальнену причину ущербності - страх перед адекватним зовнішнім світом. Показовим на цьому тлі є той факт, що абсолютно безглузді й непопулярні пости (повністю зліплені з нецензурної лексики), навмисно залишаються на форумі адміністрацією, мовляв, подивіться на реальне обличчя "так званих свідомих українців". Натомість, як всім зрозуміло, доля цього допису заздалегідь відома: залишити його на українофобському форумі неможна.

Фіаско у війні з власноруч створеним ворогом забезпечено з огляду на те, що ворог самими вояками чітко не визначений: чи то українська влада (тоді як бути з "п'ятою колоною" Януковичем), чи то українці в цілому (тоді як свого ворога можна долучати до "їдінава вілікава рускава народа"), чи то західна частина України (про яку ніхто навіть уявлення не має), чи то українізація всередині себе, що, зрештою, більше схоже на правду.

Програш, який не пригнічує амбіцій переможеного, створює передумови для реваншу. Оскільки реванш неможливий з огляду на те, що війна, як така, відбувалася лишень в ущербній свідомості, програш створює передумови для мазохізму.

Ось один з прикладів.

4 листопада 2007 р. російська влада вперше дозволила правим силам здійснити заходи під гаслами "Росія для росіян". Можливо, не таким планувалося свято національної єдності, коли проект лише розроблявся, однак його на озброєння взяли саме російські націоналістичні сили, хоч і під гаслом українського націоналіста Міхновського (очевидно через брак власної націоналістичної традиції). Націоналістів в Російській Федерації цілком прогнозовано ліві назвали фашистами.

Гасло "Росія для росіян" чи то для "рускіх" (хоч, відверто кажучи, й важко визначити межу між "рускім" та "нерускім" у сучасному русифікованому світі) недвозначно натякає на спрямованість заходу проти юдеїв, кавказьких народностей, негрів, і, цілком можна припустити, українців, що перебувають на тих чи інших підставах (чи взагалі без них) у Російській Федерації.

На підтримку російських "рускіх" вирішили провести аналогічні заходи й українські "рускії", зокрема в Севастополі, Сімферополі та Києві. Позаяк у Севастополі захід заборонили, з російськими прапорами вийшла тільки та публіка, яка пережила дві світові війни, тобто, м'яко кажучи, літня (жодна телекамера не зафіксувала молоді обличчя: хто ж буде ризикувати, якщо захід не санкціонований владою, - краще воювати на форумі). В Києві взагалі захід пройшов успішно: кількість учасників реально підтвердила відсоток "рускіх" у населенні України, шкода тільки, що з раритетними експонатами дуже суворо обійшлися представники титульної нації.

А ось пафос! Пенсіонери, які, підтримуючи ліві гасла, на знак солідарності з російськими "рускімі" вийшли на вулиці 4 листопада, так і не збагнули, що російські "рускіє" в тому числі проти них, лівих, і виступали. Отак невігластво перетворює подію, яка б мала слугувати приводом для гордості, на фарс.

Прикладів мазохізму можна навести безліч: встановлення пам'ятника Їкатіріні Втарой, реєстрація комуністами у Верховній Раді України законопроекту про надання 7-му листопада статусу державного свята, розповсюдження триколірних стрічок у Севастополі тощо. Який результат всього цього, крім цілеспрямованого знущання над власним ego та без того хворобливими нервовими клітинами?

А результат говорить про те, що потугами українофобів у загальнодержавному масштабі можна нехтувати. На Севастопольському форумі пишуть: "ну што, ґаспада украносци, льод тронулся" (про прагнення севастопольців об'єднатися з Російською Федерацією), "сівастопальци, всєм вийті із сумрака українізациі", "Расія - там, ґдє я!" і т. ін...

Чудесні гасла, якщо не помічати такого.

Я не можу не навести в цьому дописі думку однієї своєї знайомої (ім'я з етичних міркувань писати не буду), зміст якої через об'єктивні причини залишався поза моєю увагою, однак яка за глибиною та змістовністю заслуговує на оприлюднення.

На початку 90-х років минулого століття в Україні постало питання так званого "галицького сепаратизму", причиною якого стало обрання Президентом України не В. Чорновола, а Л. Кравчука. Власне сепаратистські настрої яскраво простежувалися у трьох суто галицьких областях і на Волині: саме в цих регіонах рівень самоідентифікації населення як українців був і залишається найвищим. Сепаратистські настрої стихли до... 2004 р. Через якихось 12 років сепаратистські гасла знову пролунали, але... з Донбасу і, як відголосок, з Криму. За 12 років рівень самоідентифікації населення як українців просунувся зі швидкістю звуку із Заходу на Схід: українців стало більше, Центр вперше проявив єдність із Заходом. Весь Південний Схід, крім названих регіонів, незалежно від того, за кого голосував, не підтримав сепаратистські гасла. І головне те, що як би влада не знущалася з нації, остання їй твердо доводить: на сьогодні українців в Україні щонайменше 50% + 1 і ця кількість зростає.

Саме це я мав на увазі, говорячи про повільний, але поступовий рух вперед у питаннях відродження нації. Що тут казати... справді, "льод тронулся".

Можна також ігнорувати дані досліджень (були оприлюднені представницею "Нашої України" під час однієї з передач "Свобода слова" на телеканалі ICTV), згідно з якими з усієї України лише на Донбасі та в Криму меншість населення вважає себе українцями, в решті регіонів українців абсолютна (не відносна!) більшість. Але! Не слід тішити себе надією, що на Донбасі чи в Криму населення вважає себе росіянами... Росіянами себе вважають ще менша кількість, ніж українцями. Люди ідентифікують себе як донеччани, кримчани чи просто "совєтські".

27.10.2007 р. за власною осінньою традицією їздив у туристичну подорож по південному берегу Криму. Екскурсовод у мене був із Севастополя. Для мене зовсім не було дивним, що ми з нею з легкістю зійшлися на тому (хоч і різними мовами), що українська мова посідає друге місце серед решти мов за "співучістю". От тільки у нас точилася запекла дискусія на предмет того, яка мова посіла перше місце: вона казала, що іранська (перська), а я наполягав на італійській...

Після того, як я кілька років тому почув у Севастополі в гучномовець пропозицію прогулянки на катері... українською мовою, для мене не було дивиною, що у МакДональдз зі мною продавець намагався поговорити українською...

...Я не тішу себе думкою про те, що в Севастополі незабаром заговорять українською (я себе ще не прираховую до ущербних). Просто сам факт того, що її знають і розуміють, хоч нею і не послуговуються, говорить про те, що мова перестає створювати незручності, а отже бути ворожою. Мої запитання нікого не дратували й не ставили в незручне становище, а на мої "дякую" з усмішкою відповідали "пажалуста". Таких людей, погодьтеся, важко назвати ущербними.

Слід визнати, що Крим уже ніколи не буде російським. Так, можна говорити, що це хибна думка, але факт залишається фактом: юдеї чекають на месію 2,5 тисячі років, християни чекають на друге з'явлення Христа 2 тисячі й, імовірно, чекатимуть ще стільки ж. Саме тому будь-які гетто шкодять в першу чергу тим, хто навмисно туди себе жене. І саме тому всі вчинки українофобів виглядають не більше, як агонія перед ще далеким, але неминучим занепадом російської "п'ятої колони" в Україні.

Закінчуючи, згадаю ще одну річ. Більшість з тих, про кого йшла мова у цьому дописі, перебувають за межами України, навіть на Севастопольському форумі севастопольців меншість (принаймні так підписуються). Але головне те, що й з Російської Федерації не так багато відвідувачів, натомість частенько можна побачити активістів з Кіпру, Ізраїлю, США тощо... Мої друзі-українці виборюють свою Україну, тому знають за що їм розбивають голови під час акцій проти встановлення пам'ятника Їкатіріні Втарой. Бо вони знають, що саме їм належить і Говерла, і Київ, і Донецьк, і Одеса, і Крим.

А де ваша батьківщина, "рускіє" Кіпру, Ізраїлю та США?... Залишилися самі тільки вітряки. Що ж, нехай вам допомагає Бог у Священній Війні з ними.

І наостанок.

Щоб одразу відкинути закиди на кшталт "все написане можна сказати й про тебе", зазначу: можна б було, якби я жив у Ростові й щовечора на форумі з двома з половиною однодумцями обговорював проект приєднання Кубані до Великої України, при цьому мій тато працював би якимось клерком у міській раді, завдяки чому я б повністю залежав від добробуту Великої Російської Федерації.

Сашко Кремезний

ЗМО ВО "Свобода"