 75 років тому, глибокої осені, після збору, як, до речі, свідчать не тільки документи, а й допущені цензурою пісні тих часів, щедрого урожаю, почався найбільший голод за всю історію України. Тільки серед тих, хто тоді жив, Голодомор забрав майже 10 мільйонів життів, а про ненароджених через цю велику трагедію сьогодні просто ніхто нічого й не згадує.
До речі, нині нам кажуть, що у 1933-му не було підстав знищувати саме українців. Ні, такі підстави були. За переписом 1926 року в СРСР (до якого тоді поряд з ще 14 союзними республіками входила й Україна) офіційно зафіксовано, що українців було більше, ніж росіян, не кажучи вже про представників інших народів. Нагадаємо й ще одне - значна територія сучасної України, де, до речі, теж переважало і сьогодні переважає саме українське населення, входила до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії. Тому ось вам перша підстава - "унормування" національного складу Радянського Союзу. Була й інша причина, і чи не найголовніша. Обладнання й устаткування для багатьох гігантів індустрії куплене за кордоном на виручені за відібраний у голодних українських селян хліб. А праця тих же селян, котрі змушені були кинути рідні вимираючі села і за миску супу будувати ті гіганти? Чи можна було по-доброму вільного селянина, котрий з діда-прадіда годувався своєю працею на чи не найщедрішій у світі землі, змусити тягати тачки лише за сталінську, фактично, зеківську "пайку"? Але тягали, вимушені були тягати добре спланованим і зорганізованим сталінщиною голодом. Згадаймо зовсім недавні радянські часи - та й зараз недобросовісні торгівці користуються безпрограшним методом, яким тільки наш народ можна змусити до відповідних дій. Адже варто запустити чутку про дефіцит хоч сірників, хоч солі, хоч цукру - і з прилавків негайно змітаються ще й борошно, макарони та інші не зайві в непевний час продукти харчування. Чому? Та ото раз-по раз спрацьовує генетична пам'ять народу, той, на підсвідомому рівні, страх голоду, який, напевне, всім нам надовго передано з молоком матері. Той страх 32-33 років, як пригадують свідки подій, не давав селянам, котрі не без великих зусиль зуміли здобути миску супу на новобудовах того ж таки Запоріжжя, передати навіть скоринку хліба рідним на село. Бо приймали ж на роботу ще не всіх - наплив людей був фантастичним, тобто не давали померти з голоду тільки тим, хто був зі "справними" довідками. Що не з куркулів, не з "підкуркульників" й інших небажаних "елементів". Тому десь влаштувавшись у місті, треба було ще й сидіти нишком, не висовуючись і не афішуючи, хто ти й звідки... До того ж скоро, коли міграція з вимираючих сіл набула загрозливих масштабів, "єднання міста й села" було припинено. На дорогах з'явилися заслони з військ НКВС, які мали своїм завданням зупинити будь-який рух в ім'я порятунку. Все, як у відомому фільмі - нікого до сіл не впускали (навіщо зайві свідки), і нікого не випускали. Гасла і дії влади у ті часи теж добре закарбовані в історичних хроніках. Пам'ятаєте, ще зі школи - колективізація, індустріалізація... Заради чого, до речі, вони, справді, розгорталися? Для, як десятиліттями говорили, побудови світлого майбуття? Але ось так те майбуття будувалося. Колективізація, тобто повне закріпачення вільного селянства у колгоспах, здійснювалося заради індустріалізації. Індустріалізація ж замислювалася зовсім не заради насичення розореного споживчого ринку СРСР бодай не фордівськими, практично доступними, наприклад, для народу США автомобілями. І не для того, щоб хоча б, як у Європі, забезпечити людей у високоіндустріальному XX столітті капелюхами і пристойними костюмами. Ні, мова не йшла навіть про велосипед у кожен двір чи пару пристойного взуття або одяг хоча б того рівня, як у кінопропаганді з московського ГУМу. Мілітаризація - ось головна мета! Танки і парашути, літаки і підводні човни, гармати і кулемети, гвинтівки і солдатські чоботи, галети і м'ясні консерви, військові карти і російсько-німецькі розмовники. А ще фінансування кампаній: "Дівчата - на трактор!" (це поки хлопці на танках), "Всі на стрибки з парашутами!", "Всі - на лижі!" (особливо після провалу фінської війни). А мета - навіть не захист соціалістичної Батьківщини, а "мир во всем мире". Тобто встановлення сталінського режиму по всьому світу. Тому варто звернути увагу на деякі особливості запорізького життя-буття. Позиції тих, хто нахабно і буквально рефреном повторює, що Голодомору не було - міцні. Це навіть за умови, що ще живі свідки великого Голоду, і їх - тисячі! А ще громадськість і влада борються за екологію з усіх сил і "постійно ставлять питання", а тим часом навіть на центральному проспекті - біля облдержадміністрації і міськради - часто-густо дихати нічим. А як живуть люди в районі вулиці Глазунова і низки близьких до гігантів індустрії міських селищ, і чим вони дихають - це таємниця, напевне, для всіх розвідок світу. Це і є реальна оцінка і боротьбі за екологію в місті, і вжитим заходам, і нашому історичному безпам'ятству теж. Бо в 1933 році найблагішими намірами (яких, до речі, насправді і не було) не можна було вбивати ненароджених - це неприродно для нормального суспільства. Та й сьогодні, вже точно існуючими благими намірами, зокрема, про наповнення бюджету, теж не можна давати повний карт-бланш на нищення ще ненароджених городян вже новим власникам все тих же соціалістичних гігантів індустрії. Бо й історія, і майбутнє, і Господь нам того не простять... Михайло ЛЕВЧЕНКО, член виконкому Запорізької міської ради ЗАПОРОЗЬКА СІЧ |
