• Головна причина? - Україна так і не стала національною державою, влада в Україні належить не українцям. А національні меншини завжди тяжіли і будуть тяжіти передусім до влади, тобто до тих, хто має можливість полегшити чи ускладнити їх існування. З якої ж їм рації тяжіти до упосліджених українців?
• Українці у своїй країні залишилися бездержавною і безправною нацією, а тому не можуть ні визначати національну політику влади, ні відповідати за неї, ні виступати гарантами збереження держави, ні бути опорою національних меншин, - вони самі потребують захисту. • У нас не визначена мета державотворення, тобто немає основного політичного фактора консолідації корінної нації та національних меншин як громадян і об'єктивного критерію виконання ними своїх громадянських обов'язків. Тому в нас національні меншини формально мають певні зобов'язання перед космополітичною державою з її законами, але жодних - перед українською нацією. Так в Україні фактично право громадянства протиставлене національним правам корінного населення. • У нас відсутня національно зорієнтована ідеологія державотворення, а тому й структуризація українського суспільства, як і політикуму, відбувається не на національній, українській, а на клановій основі. Оскільки ні влада, ні політичні об'єднання не виступають як виразники українських національних інтересів, то й національні меншини не можуть виступити додатковим фактором національно-державницького самоутвердження українців. • Держава Україна - не національна, влада у ній - космополітична і демонстративно антиукраїнська, тому головною її опорою є не українці, тим більше - національно свідомі, яких вона остерігається, як злодій - окраденого ним господаря, а виключно національні меншини, які й виступають основним кадровим резервом влади. А відміна графи "національність" у наших паспортах покликана узаконити національну чужорідність влади і в такий суто бюрократичний, "демократичний" і "невинний", здавалося б, спосіб приховати, заховати цю неукраїнськість керівної в усіх сферах "еліти" від українців. • Наша "нічия" держава дощенту розграбована й економічно немічна, а тому узалежне-на від інших, що робить частину національних меншин бажаними для влади повпредами хай навіть ворожих, але багатих і сильних держав і фактичними господарями України. • Влада боїться прирощення національної свідомості українців і неукраїнців, робить усе можливе для продовження їх денаціоналізації та русифікації і не тільки насторожено ставиться до будь-яких виявів міжнаціональної солідарності, але своєю бездіяльністю, зокрема щодо антиукраїнських проявів, фактично культивує міжнаціональну ворожнечу. Саме тому об'єднання національних меншин жодного разу не відмежувалися від антиукраїнських дій своїх одноплеменців в Україні і поза нею. • Оскільки бути українцем в Україні не вигідно з жодного погляду і самі українці, щоб "вибитися в люди", мусять або бути "тежчехами", або вдавати таких, то й закономірно, що більшість представників національних меншин усіляко дистанціюється від усього українського, передусім - від самих українців і їх мови, виступаючи, таким чином, потужним і постійно діючим фактором русифікації і відсторонення українців від влади, фінансів та всіх більш-менш важливих становищ у всіх сферах суспільного життя. Наприклад, наше телебачення не тільки не українське (це зрозуміло: якщо ніщо в Україні не належить українцям, то чому телебачення мало б бути винятком?), але й переважно російськомовне, хоч росіяни не становлять більшості ні в країні, ні в кадровому складі телебачення. Але так є. Чомусь... Для чогось... Але це, і теж цілком закономірно, дає й інший ефект: у відповідь негативно трансформується традиційна для кожного поневоленого народу, у тому числі й українського, бінарна опозиція української національної самоідентифікації свій/інший, де цим "іншим" завжди був ворог, завойовник, окупант, колонізатор, чужинець... Тобто: антиукраїнська політика влади, і злютовані з нею національні меншини (особливо деякі) активно підштовхують українців до негативного сприйняття неукраїнців взагалі - біном набирає загрозливої форми свій/неукраїнець. Уривок із книжки Василя Іванишина "На розпутті велелюднім" (Дрогобич-Тернопіль, 2003). ЗА ВІЛЬНУ УКРАЇНУ ПЛЮС |