У Новомиколаївському районі Запорізької області вдосталь пам'ятних місць, присвячених діячам і "героям" радянської доби, які ніколи тут навіть не були. Важко говорити про їх користь для збереження історичної пам'яті. А чи знають у Запоріжжі, Новомиколаївці та маленькому селі Заливне, що саме тут розпочався життєвий шлях видатного військовика й воєнного історика генерал-поручника Олександра Вишнівського.

Народився майбутній старшина української армії 12 серпня 1890 року в невеликому с. Заливна Олександрійського повіту Катеринославської губернії (нині - с. Заливне Терсянської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області). Закінчив Чугуївське військове училище у ранзі підпоручника та був направлений до піхотного полку 34-ї дивізії, який розташовувався у Катеринославі (тепер - Дніпропетровськ).

Під час Першої світової війни Вишнівський потрапив до німецького полону й змінив кілька таборів для полонених, допоки не опинився у Ганноверіш Мюнден. На той час, 1917 рік, у таборі на ниві українізації активно працював Союз Визволення України. У лютому 1918 року, під час формування німцями із полонених українців Синьожупанних дивізій, Вишнівський очолив сотню піхоти у 1-му українському козачому полку ім. П. Дорошенка. Враховуючи брак старшинських кадрів, сотника було переведено до 4-го Синьожупанного полку, де він очолив курінь. Скориставшись безхребетністю Української Центральної Ради, німецька влада, ледь не одразу ж після сформування, роззброїла синьожупанників. Олександр Вишнівський опинився на вулиці й за часів Гетьманату Скоропадського влаштуватися на військову службу так і не зміг.

До лав української армії Вишнівський повернувся після перемоги військ Директорії над силами Скоропадського. З ініціативи С. Петлюри наприкінці грудня 1918 року у Києві почалося відродження формацій Синьожупанників. Він увійшов до складу комісії, яка займалася формуванням нових підрозділів, а згодом став помічником командира 1-го Синьожупанного полку М. Вовчка-Пащенка.

Вже 1-го лютого 1919 року синьожупанників було відправлено на лівий берег Дніпра прикривати рештки Армії УНР, які відступали під натиском більшовицьких військ. Після цього полк опинився у Василькові під Києвом, де отримав своє перше бойове хрещення в другій половині лютого. В березні у боях під містом Вчорайше (тепер Ружинський район Житомирської області) командир синьожупанників Вовчок-Пащенко не зміг контролювати ситуації й за таких умов Вишнівський перебирає командування полком. В той же час полк перейшов у підпорядкування начальника 7-ї кадрової дивізії М. Шаповала.

Після захоплення наприкінці березня більшовиками Жмеринки війська Армії УНР були розділені навпіл. За таких скрутних обставин командир полку Синьожупанників не впав у відчай - Вишнівський вивів свою частину до річки Збруч, паралельно роззброївши збільшовичений Бессарабський полк, отримавши значну кількість зброї, якої так не вистачало українським військам протягом усього часу Української революції. Протягом кінця квітня - середини травня полк Олександра Вишнівського перебував за Збручем, де ніс охоронну службу.

Від кінця травня синьожупанники знову беруть участь у бойових діях: Кам'янець - Подільський, Нова Ушиця теперішньої Хмельницької області, де полк отримав нову нумерацію (7-й Синьожупанний полк 3-ї пішої дивізії), Вапнярська та Піщанська операції на території Вінницької області. У останній Вишнівського було поранено й до кінця осені 1919 року він перебував у Вінницькому шпиталі на лікуванні.

Невдовзі після повернення до війська Олександр Вишнівський був відправлений на переговори з Українською Галицькою Армією, внаслідок яких УГА підпорядкувалася штабу Армії УНР. 1-го січня галицькі збройні сили перейшли на сторону більшовиків і Вишнівський повернувся до Наддніпрянської армії, де очолив залишки розгромлених білогвардійцями синьожупанників, об'єднаних у 3-й окремий кінний полк. На чолі цього полку Вишнівський пройшов бойовими шляхами славного Зимового походу Армії УНР.

Під час оборонних боїв 10 липня 1920 року військовика знову було поранено і його права рука навіки залишилася непрацездатною, через що він вже не міг повернутися до лав діючої армії. Фронтова рана вплинула і на місце подальшої роботи Вишнівського: оскільки фізично працювати він не міг, то радо прийняв пропозицію земляка із Запоріжжя генерала Зелинського очолити його канцелярію.

У міжвоєнний період Вишнівський проживав у Польщі, займався написанням досліджень та спогадів з історії українських визвольних змагань, збирав документи та матеріали Армії УНР. В цей час, зокрема, у журналі "За державність" побачили світ два його спогади: "Вапнярка" (1934, №4) та "До історії "Синіх" і "Залізних" (1937, №7).

Під час Другої світової війни Олександра Вишнівський виїхав до Німеччини, а звідти - до Сполучених Штатів (1948 р.), де оселився у Детройті. У США він не полишив історичних досліджень і видав в Нью Йорку у видавництві "Червона калина" 1971 року книгу "Третя Залізна дивізія", а у 1973 в Детройті капітальну працю про повстансько-партизанський рух під час визвольних змагань під назвою "Повстанський рух і отаманія". Саме у Америці екзильним урядом УНР Вишнівського було підвищено до ранги генерал-хорунжого, а дещо пізніше - генерал-поручника Армії УНР.

Після важкої хвороби, у неділю 12 жовтня 1975 року в місті Детройт помер генерал Олександр Вишнівський, лицар Залізного Хреста, старшина Дієвої Української Армії. На панахиді по померлому були присутні представники комбатантських організацій з прапорами - Січові Стрільці, Дивізійники, Армії УНР та УПА, представники громадських організацій і делегацій молодіжних організацій СУМ, Пласт та ОДУМ. На панахиді виступили о. О. Биковець, генерал М. Крат та єпископ Петро.

Поховали генерала на цвинтарі в Бавнд Бруці 15 жовтня, покривши обличчя найвищою козацькою посмертною нагородою - "Червоною Китайкою", згідно з віками освяченою традицією.

P.S. Від січня цього року в Запорізькій обласній інспекції по охороні пам'яток історії та культури започаткована програма "Повернута спадщина", метою якої є встановлення об'єктів культурної спадщини, які пов'язані з національно-визвольною боротьбою першої половини ХХ століття. Сподіваємося, що за сприяння громадських організацій у Новомиколаївці та Заливному гідно вшанують пам'ять видатного земляка.

Юрій Щур

історик, керівник наукового проекту "Незнані герої",

м. Запоріжжя