Нещодавно один знайомий, який знає про мої наукові інтереси щодо історії ОУН й УПА, подарував брошуру із словами: "На, почитай про своїх бендеровців. Що й говорити, банда є банда". Збірка "політолога з Канади" Віктора Поліщука, книженції якого займають певне місце в моїй бібліотеці, матеріал кожної з яких викликав у мене хвилю обурення. Та ось біда - ніколи не вистачало часу написати спростування. І ось чергова збірка, з черговим пакетом "історичної" інформації про "злочинну сутність українських націоналістів". Для себе вирішив, що знайду час для спростування, бо як історик не можу терпіти наругу над об'єктивністю й істиною.

Чергове видання Поліщука носить доволі претензійну назву - "Исповедь украинца. Уроки истории". Без вихідних даних, але нібито віддруковано у нашому Запоріжжі. Тут зібрано три статті, об'єднаних спільною тематикою - "злочинна сутність ОУН-УПА". Полемізуючи з Поліщуком, не розбиваю на окремі статті, подаючи загальну нумерацію сторінок.

На с.2 пан Поліщук гордо розповідає, як живучи на Дніпропетровщині у 1944-46 роках, ні від кого не чув про події на Волині й Галичині. Мовляв, ніхто про це не знав і не чув. Чути то напевно, що чули, а от те, що не розказували - то інша справа. Замисліться, пан Поліщук, хто ж буде говорити про діяльність ОУН й УПА під час ліквідації націоналістичного підпілля Дніпропетровщини. Це якраз та ситуація, коли мовчання було золотом, а зайва відкритість у розмовах вела до тюрми НКВС.

Ви, як пишете, дізналися про "звірства бандерівців" лише 1946 року, коли переїхали до Польщі, де тітка по матері щедро Вас інформувала. А чи не розказувала Ваша родичка про ту криваву баню, яку влаштували поляки українцям. Мабуть промовчала, бо якби розказувала, то не відклалася у Вашій свідомості така однобокість.

Доволі цікаво подаєте Ви історію становлення українського націоналізму, зокрема стверджуєте лише про два фактори: поразка ЗУНР у війні з Польщею й зародження фашистських рухів у Західній Європі. Мабуть забули простеньке прислів'я: "Зри в корінь!". По перше, поразка ЗУНР - лише локальний епізод української революції. І галичани, і наддніпрянці боляче пережили той факт, що по чотирьох роках боротьби молода Українська Народна Республіка була розтоптана новими окупантами, зокрема Польщею й Радянською Росією. Тому-то серед організаторів ОУН було по 50% галичан й наддніпрянців. Тут же Ви пишете, що згідно політичної культури офіцери Української Галицької Армії повинні були спокійно сприйняти факт перемоги Польщі у війні ЗУНР. Цікаво, а як же офіцерська честь? Шановний, за час СРСР, якби Ви собі дозволили так висловлюватися про офіцерів Червоної армії, які повинні були б після перших поразок від вермахту у 1941 році "скласти лапки" і визнати перемогу Німеччини, то щонайменше отримали б 25 років ГУЛАГу. Знову ж таки, чому мовчите, що згідно політичної культури, офіцери польської армії після поразки 1939 року ні в якому разі не повинні були створювати підпільні організації й армії? Чи й генерал де Голль у Франції мав спокійно спостерігати як німці топчуть його землю? Чи офіцерська честь має різні прояви? Якщо й так, чому саме честь українського офіцера повинна бути нижчого ґатунку?

З приводу орієнтації на фашистські рухи, то повірте, українці тут були не єдині. Ціла Європа дивувалася успіхам молодих правих урядів Італії й Німеччини, які за доволі короткий час відбудували свої країни й підняли їх з післявоєнних руїн. Не забувайте, що постійної дружби з цими країнами шукав й Радянський Союз. А що вже казати про бездержавних українців?

Далі (с.5) Ви безапеляційно стверджуєте, що український інтегральний націоналізм - явище суто галицьке. Тут же собі суперечите, бо вказуєте, що автором цієї ідеології є Д. Донцов, уродженець Таврії. Дозволимо собі конкретизувати: не просто Таврії, а м. Мелітополь сучасної Запорізької області. І ще раз нагадаємо - біля витоків ОУН поруч з галичанами стояли й наддніпрянці, а сама Організація в 1930-ті роки, хоч і була найбільш поширена в Галичині, але мала свої підпільні осередки й на території Радянського Союзу.

Зупинившись на постаті Донцова, Ви називаєте його єдиним, хто сформував ідеологію ОУН. І як же Ви, "доктор політології", що "все життя присвятив дослідженню українського націоналістичного руху", проявляєте таку елементарну безграмотність. Донцов ніколи не був організаційним ідеологом! Так, ідеологом націоналізму, але не організаційним ідеологом. Як фахівець, Ви повинні були б знати, що ОУНівськими ідеологами були Вассиян, Сціборський, Ленкавський, але не Донцов. Не маю жодного бажання применшити роль Донцова в історії українського націоналізму, але наука не терпить неточностей й спекуляцій.

Ви не бачите логіки у боротьбі УПА на два фронти, мовляв, якби повстанська армія воювала з німцями, то тим самим допомагала б радянським партизанам, що не входило в плани ОУН (с.9). Тут Ви праві, ні ОУН, ні УПА ніколи не мали на меті допомагати радянським партизанам. Все було набагато простіше: захист українців від нацистської сваволі й боротьба за створення Української Самостійної Соборної Держави. Коментарі, як кажуть, зайві.

Тут же Ви продовжуєте сумніватися у боротьбі УПА з німцями, мовляв вона ніколи не вела повномасштабних бойових дій проти нацистських військ. Пане Поліщук, скажіть будь-ласка, які повномасштабні бої у тилу? Чи Ви забули, що УПА перебувала у німецькому тилу й займалася тим, чим могла займатися в тих умовах. Умовно кажучи - "ворушити" спокій і комунікації ворога. Про дошкульність таких акцій свідчить той факт, що у категорії ворожих об'єднань і груп німці на перше місце ставили "рух Бандери", а вже потім радянських партизан. І якщо кожну акцію останніх, навіть одиноке знищення одного солдата вермахту подають як подвиг, то чому ж напади УПА на поліційні станиці з метою захоплення зброї не вважають антинімецьким актом? Ви пишете про невеликі сутички УПА з каральною експедицією генерала фон дер Бах-Залевського. Це часом не про бій під Загорівським монастирем на Волині, де 44 упівці прийняли бій проти кількох сотень німецьких солдат, що були підсилені артилерією й авіацією? Із 44-х в живих залишилося лише 11... Чи знищення шефа СА, близького друга А. Гітлера, Віктора Лютце не є фактом антинімецької боротьби ОУН й УПА? Не розумію я Вас, пане Поліщук.

Дуже "оригінальний" рецепт боротьби з українським націоналізмом Ви подаєте на с.13. Зокрема, засудження ОУН й УПА, батальйонів "Нахтігаль" та "Роланд", Української допоміжної поліції, дивізії СС "Галичина" тощо. По перше, Українська допоміжна поліція не може розглядатися як єдине ціле: не заперечуємо, що в її складі була значна кількість покидьків, які вірою й правдою служили нацистам. Але ж були там і люди, що опинилися в поліції не з власної волі й виконували свою міліцейську роботу, не вчинивши шкоди мирному населенню. До того ж, не ототожнюйте ОУН і поліцію. Якщо Ви не знаєте, це дещо різні речі. По друге: питання ОУН й УПА, "Нахтігалю" й "Роланду", дивізії Зброї (чомусь це вказати Ви забули) СС "Галичина" розглядали на Нюрнберзькому трибуналі з подання СРСР. Якщо Ви не в курсі, трибунал не розглядав їх як нацистських прислужників і не засудив. Чи Ви маєте окрему думку, яка не вписується в рамки світової юриспруденції?

Наступне, що Ви пропонуєте - засудження "фактів наукової фальсифікації" такими істориками як В. Сергійчук, Г. Дем'ян, Я. Дашкевич, Г. Грицак. На відміну від Вас, пане Поліщук, ці люди є дійсно істориками, бо в своїх дослідженнях спираються на документи. Один лише Сергійчук опублікував більше десятка збірників документів з історії ОУН й УПА. І, скажу я Вам, документи ці в основному із розсекречених архівів радянських партійних й каральних органів. Ви самі часто-густо посилаєтеся на документи і вважаєте, що в цьому істина. То що ж виходить, документи якими користується Поліщук хороші і правдиві, а ті, що опублікував Сергійчук - фальшиві? Якось це не по науковому і дуже смердить совковими реаліями.

До когорти сучасних українських істориків Ви додаєте ще й "фальсифікаторів" з Заходу (Гунчак, Мірчук, Шанковський). Ситуація тут аналогічна до попередньої, тому скажу просто: дивись вище. В чому я з Вами погоджуюсь, так в тому, що "історик не може виступати захисником злочинних організацій". Тому вважаю аморальним, коли російські автори, в тому числі й історики, створюють культ НКВС, СС та Гестапо, на рахунку яких мільйони жертв. А з приводу ОУН й УПА - знову відсилаю Вас до рішень Нюрнберзького трибуналу.

І повірте, пане Поліщук, ОУН-УПА - це дійсно суто внутрішня справа України, але аж ніяк не Росії й Польщі. Якщо б ми говорили про німецьких нацистів, або радянських більшовиків, то це справа не лише Німеччини й Росії, а принаймні Європи. Ці вказані диктаторські режими проводили завойовницьку по відношенню до інших держав й народів. А вже не раз згадані ОУН та УПА діяли виключно на українських землях, включаючи етнічну територію, що входить зараз до складу інших держав. Зауважу: входять без погодження з етнічним населенням. Відкидаючи різного роду істерії, ми повинні нарешті усвідомити, що діяльність ОУН й УПА була національно-визвольним рухом, боротьбою за державну незалежність. Подібна боротьба обов'язково пов'язана із жертвами. Тому не треба зараз акцентувати на кількості загиблих - це зайва спекуляція. Велика вітчизняна війна, яка по своїй суті також була визвольною, забрала кілька десятків мільйонів, а скільки загинуло людей, коли більшовики встановлювали свою владу у 1917-22 роках хто небудь рахував?

Пане Поліщук, у своїх книгах Ви густо сиплете цитатами отамана "Поліської Січі" Т. Бульби-Боровця й його інформацію подаєте як безапеляційні факти злочинності ОУН й УПА. Невже Ви не знаєте, що істина не буває в одному обличчі, а давні римляни були переконані, що повинна бути вислухана й друга сторона. Як приклад дискусії між різними політичними угрупованнями на початку 1940-х років вислови Боровця цікаві. В той же час писання історії цих угруповань, спираючись лише на його вислови - фальсифікація.

Наступний пунктик подано неоднозначно. З одного боку, Ви визнаєте, що до складу УПА входили бійці, які були уродженцями не лише Західної України. Але ж в той самий час пишете, що якраз ці бійці найчастіше втікали з УПА, "але їх після переловлення засуджували за "дезерцію" й карали смертю, найчастіше розстрілом перед відділом, а інколи й шляхом відрубання голови перед відділом". По перше, дезертирів, а це були не лише "східняки", в УПА, як і в кожній армії воєнної доби, суворо карали, зокрема страчували. За зраду присяги покарання в усіх воюючих арміях однакове, тому УПА тут чимось особливим не відрізнялася. В той самий час, не поливайте брудом "східняків", які боролися в лавах УПА й підпіллі ОУН. Як буде Вам відомо, саме завдяки приєднанню до повстанської армії уродженців Східної України, які мали вишкіл, пройдений в Червоній армії, УПА змогла розгорнути свою бойову діяльність до рамок серйозної і потужної військової формації. Серед викладачів повстанських вишколів вихідці із Наддніпрянщини складали ледь не 70%. І, завважу, випадків дезертирства східняків з УПА історія визвольного руху знає не так вже багато.

Ще було б непогано, якби Ви навели документи, в яких описується "відрубання голови". Я такої інформації ніде не зустрічав.

Повертаючись до теми оунівського колабораціонізму з Німеччиною, ви стверджуєте, що "ОУН вступила в другу світову війну як союзник гітлерівської Німеччини" (с.20). Помиляєтеся, пане Поліщук. Як союзник Німеччини у Другу світову війну вступив Радянський Союз, коли вони спільними зусиллями у 1939 році розтоптали таку дорогу для Вас Польщу. Не солідно для дослідника так плутатися в подіях і хронології.

Ще Ви пишете, що особовий склад УПА на кінець 1943 року на 90% складався із терором залучених (с.31). Поміркуємо логічно: лише 10% добровольців (командний склад), усі інші - примусово мобілізовані. Якщо це розкидати по повстанських відділах, то виходить, що в упівській сотні (роті) добровольцем був лише сотенний й, можливо, політвиховник, інші - примусово? Пане Поліщук, Вам не здається дивним, що сотня заляканих зі зброєю в руках, у лісі терпіла наругу 1-2 діячів? Та чи взагалі ці 10% добровольців могли втримати в лісах 90% "заляканих"? Що за нісенітниці пишете? Навіщо задурманюєте читачам мізки, не соромно?

На с.34 Ви закидаєте проф. Кульчицькому, що він виправдовує терористичні дії УВО-ОУН проти Польщі, а отже й "проти міжнародного права". Як же пан Поліщук опікується цим міжнародним правом! Ледь не на кожній сторінці апелює до нього. Але ніяк не хоче усвідомити, що під час окупації міжнародне право є абсурдом, особливо коли поневолений народ бореться з окупантом. Якщо для Вас, пане Поліщук, дії УВО-ОУН проти Польщі є порушенням міжнародного права, то чим є дії радянських партизан, польського національного підпілля та французького Спротиву проти Німеччини? Або ж дії більшовиків у царській Росії? Якщо виходити з Вашої логіки, усі вони - терористи, що порушували міжнародне право. Якби Ви побільше читали історичних книжок, то побачили б, що уся історія людства - суцільне порушення сучасного міжнародного права.

Далі, на с.37, Ви показуєте елементарне незнання історії національних рухів, зокрема шанованого Вами польського. Пишете про Армію Крайову, як силу посталої 1944 року Польської республіки. А чи знаєте Ви, що ця армія ніколи не була силою Польської республіки, що постала 1944 року за опіки СРСР. Більше того, АК цю республіку не визнала і вела з нею збройну боротьбу! Бо орієнтувалася ця армія на уряд Польщі, який після радянсько-німецької окупації емігрував до Лондона. Так писати щонайменше не солідно, особливо для людини, яка декларує себе знавцем проблеми.

Загалом, таких ляпів, перекручень, недописок і некомпетентності у книжечці Поліщука вистачає. Щоб усі їх проаналізувати треба писати ще одну книгу - спростування. Але до цього зараз не час, вистачає більш серйозної науково-пошукової роботи. Хотілося просто побажати пану доктору Поліщуку, перш ніж щось писати, замислитися: чи варто витрачати час й енергію на антинаукові агітки, під якими підписався б будь-який комуністичний лектор, але аж ніяк не солідний науковець. Читачам подібних видань, які доволі часто з'являються з-під пера різноманітних горе-науковців, хочеться побажати лише одного - думати. Історія - це не бульварний романчик, її неможливо осмислити, проглядаючи під час проїзду у громадському транспорті.

Юрій Щур,

 історик, керівник наукового проекту "Незнані герої",

 м. Запоріжжя