За політичними пристрастями, а точніше - політичним шулерством, політичними бійками у Верховній Раді, залишається без належної уваги невидима війна. Ця війна в Україні найжорстокіша за всю її історію. У кровопролитних війнах гинули тисячі і мільйони, але не гинула нація. А в цей оманливий час ейфорійна наша демократія перетворюється в домовину української нації.

Під фіговим листком цієї облуди українців нищать без єдиного пострілу, але з швидкістю арифметичної прогресії. Зброєю нищення є російська мова, чужинська мова, мова колонізатора.

Колишня імперія для асиміляції українців виробила систему нищення української мови, а нинішня її спадкоємиця удосконалила цю систему і сьогодні веде цілеспрямований наступ. Ця держава ніколи не відмовиться від асиміляції України, як не відмовиться від своїх імперських амбіцій, допоки в неї будуть сировинні ресурси, а точніше - дурні гроші.

Проімперські шовіністичні кола Росії усвідомили, що в умовах ХХІ століття не надто розмахнешся водневою бомбою, тому діють винахідливіше. В хід іде хвора і водночас штучна фантазія: і захист російської мови і російськомовного населення, і захист стратегічних інтересів, і порушення Хартії про захист мов національних меншин. Але не кажуть, що саме Росія злочинно і штучно зробила українців на власній землі національною меншиною.

Дехто з політичних діячів, навіть патріотичного спрямування, твердить, ніби питання української мови виникає лише перед виборами. Це далеко не так. Оскільки головним завданням Росії є відновлення імперії, російська мова, як найдієвіша зброя, воює постійно, а передвиборна метушня - лише суттєва нагода посилити дієвість цієї зброї. Розмови про те, що в Україні утискується російська мова, - теж один із методів посилення асимілятивних процесів.

Сумна дійсність така, що українці здали всі свої позиції: інформаційний простір, книгодрукування, кіно, телебачення, школи в Криму і на Донбасі, ВНЗ і навіть дитсадки. Але, виявляється, й цього замало. Тепер потрібно доконати українство на Сході й інтенсифікувати асиміляцію на Заході, бо і в славному Львові розплоджуються "хижі голуби".

Задля знищення української мови задіяна "п'ята колона" і власні зденаціоналізовані, тобто "хворі", люди. До категорії "хворих" має бути особливе ставлення: їхні предки або й нині живі втратили материзну, свій генний код, ментальність, тобто виродилися. Таких людей потрібно лікувати, тим паче не обтяжувати державними справами, бо це і не гуманно, і не демократично.

Відомі жертви, відомі вороги, відома й зброя. Що заважає нам, великій європейській нації, захистити себе? Виявилось, що - демократія, а точніше - анархія, яка вирядилась у квітчасті шати демократії. Хоч демократія, якщо дотримуватися її вимог і постулатів, якраз і захищає етноси від загибелі, але саме українців це не стосується, бо вони поки що парії на своїй землі.

Колишня імперія тихою сапою перевела українців у "молодші брати", чим виховала в українського населення хибне ставлення до рідної мови, культури і звичаїв, тобто меншовартість. Під виглядом "строєк коммунізма" була проведена грандіозна операція "переселення народів", тобто безкровна війна. Під цей гармидер в Україні окупували не одну сотню міст і сіл і не один мільйон українських душ, а головне - разом із "строитєлями" прийшла матюклива, вульгарна мова, яка увібрала у свою орбіту всі відсталі, деградовані елементи - починаючи від злодіїв і кінчаючи пристосуванцями всіх категорій. Ніцшеанське "переселення народів" проводилось у війську, в тюрмах, у таборах. А якщо взяти до уваги, що стовідсотково все чоловіче населення було військовозобов'язане, а двадцять п'ять відсотків сиділо по тюрмах і в таборах, де насильно культивувалась російська мова, - можна уявити ступінь асиміляції, продукування "хворих" оригіналів. На жаль, і сьогодні ці інституції продовжують ворожу діяльність з асиміляції українців.

Сучасний етап розвитку українського суспільства потребує, щоб наша мова стала воїном, революціонером. Саме революціонером, бо лише швидке впровадження державної мови в усіх сферах життєдіяльности вбереже українство на цьому світі. Еволюція, на яку педалюють лжепатріоти, працює проти українського етносу. На жаль, усі сьогоднішні заклики до впровадження державної мови несуть у собі більше формалізму, ніж твердої вимогливости. Читаючи окремі публікації на мовну тему, навіть видатних вчених, розумієш, що у них немає тривоги, немає належних висновків, що автори знайшли нішу для заробляння грошей і ніяк не воїни на лінії фронту.

Головним стратегічним напрямом нищення українців є двомовність.

З нахабною упертістю, азійською брехливістю, безмежним цинізмом впроваджують її у ЗМІ, на телебаченні, радіо, у ведення ділових паперів -скрізь, де тільки можна, навіть на туалетному папері. Двомовністю з домінуванням мови однієї нацменшини наші недруги демонструють, що української нації не існує, а є аморфний конгломерат. Таку сукупність людей легко розділяти і володарювати над нею. А головне, асимілювавши, мати територію, рабів і... велику імперію.

На початку нашого державотворення всі етнічні меншини, і передусім російськомовні, відчуваючи природне право українців, відразу без проходження курсів заговорили українською мовою. Але, коли росіяни і доморослі перевертні усвідомили, що людина, яка потрапила у крісло президента, не Іван Виговський, - хутко змінили курс. Ідея повзучої асиміляції, яку сповідувала радянська імперія, вже не повзуча, а набула сьогодні найвищого ступеня агресивности, справи дійшли до замовних убивств патріотично налаштованих журналістів, політичних і громадських діячів.

Найзапеклішим ворогом українського етносу на сьогодні є так зване "українське телебачення", яке цілодобово зомбує населення на московський копил, виконує заповіт, що з усіх мистецтв найважливіше - кіно. Повсякчас тільки й чути російськомовних "державних мужів" та "фанерних" дівчаток, а на додаток - зальотних "попсятників". Не без допомоги цих "талантів" Київ перетворився у мовний і культурний смітник.

Кривдно, коли державні мужі, котрі декларують себе патріотами, дають розлогі інтерв'ю, пишуть розлогі статті не в українські видання, а у газети на кшталт "2000", які проводять антидержавну політику. Чому ж після цього дивуватися, що українські газети виходять малими накладами?

Нагнітання мовного питання - це з серії "тримайте злодія" і має провокативний характер. Дійшло до відвертого насміху над корінною нацією. Потрібно прийняти (а головне - безумовно виконувати) відповідальне рішення, за яким заклики до впровадження другої державної мови є не що інше, як етноцид українців, і кваліфікується як кримінальний злочин. Впровадження єдиної державної мови вирішило б проблеми "Схід-Захід", вступ до НАТО, значно б послабило "п'яту колону", звело б її вплив до мінімуму.

Мова - це становий хребет держави. Без державної мови неможливо ні консолідувати суспільство, ні спрямувати його на досягнення економічних успіхів, ні обґрунтувати ідею, яка б спонукала до самовідданої праці, а отже - побудови держави.

Споконвіку над нами проводять експеримент за римськими канонами: розділяй і володарюй.

Хоч яку б ланку нашого життя ми взяли, усе штучно поділене навпіл. Маємо унітарну державу, одну корінну націю, але нас вперто розділяють на східняків і західняків. Маємо одну державну мову - нам накидають другу. З особливим цинізмом і знущанням нас роз'єднують на релігійному ґрунті. На тлі атеїстичного святенництва це особливо небезпечно. Завдяки своїй толерантності дочекалися, що апологети "п'ятої колони" нахабно заявляють, що росіяни - не хто інші, як друга корінна нація на теренах України. А це вже надзвичайно небезпечно, бо є приводом для збройного втручання на, так би мовити, законних підставах. Наша громадськість, наші вчені поки що відбили ці абсурдні зазіхання, але завжди потрібно мати в полі зору, що "свистуни" і "патолоч" на нашій землі, на жаль, ще не перевелися, що їхній "бронєпоєзд" завжди стоїть на "запасном путі".

Сьогодні впровадження єдиної державної мови - це питання, яке вимагає негайного вирішення. Від швидкости втілення його в життя залежить швидкість консолідації нації, а отже - і становлення заможної держави. На жаль, не всі навіть відомі мужі поділяють цю думку, а проте це саме так. Ті політичні діячі, які розуміють це, бояться або не хочуть вирішувати цю проблему.

Бо вирішення проблеми державної мови потребує, окрім зваженого комплексного підходу, ще й політичної мудрости, сміливости і моральних зусиль. Ставлення до державної мови у нашому суспільстві різне. Щоб воно стало актуальним для бідних - їх потрібно нагодувати і надати можливість прикрити свою наготу. Середньому прошарку треба надати більше комфорту і розваг. Багатіям мовна проблема "по барабану", тому їм потрібно досить серйозно дати зрозуміти, що їхнє багатство і розкіш залежать прямо пропорційно від впровадження державної мови.

Зрозуміло, що навіть патріотичній, але пересічній владі виконання цього надзавдання не до снаги, бо, цілком можливо, вона перебуватиме поза межами усвідомлення причинного зв'язку між мовою як фундаментом державотворення і метою збереження влади. Але людину, яка виконає це надзавдання, чекає безсмертя, невмируща любов і шана прийдешніх поколінь - як до людини, котра, підхопивши почин великих Котляревського і Шевченка, довершила створення української нації і побудувала заможну, процвітаючу державу. Природні умови і розумові здібності Господь, слава Йому, нам дав.

Природно виникає запитання: чи має Україна таких людей, які б могли вирішити цю проблему? Такі люди були і є в нас завжди, інакше ми б не витримали натиску Часу, але, на превеликий жаль, вони ще жодного разу не мали важелів влади.

Андрій Велентеєнко

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО